Время: 9.05.2009 - 11.05.2009
Маршрут: Хмельницкий
- Ярмолинцы - Рудка - Каменец-Подольский - Кульчиевцы - Каштановка- Бакота - Грушка - Вел. Жванчик - Голозубинцы -
Дунаевцы - Ярмолинцы - Хмельницкий Расстояние: 280 км
Состав: BMW-X5 (Игорь), Fotoman (Сергей), Flame (Андрей), mir (Марат), ps (Сергей), Sera© (Сергей), comanche (Саша).
Велопробег, посвящённый празднику Победы 9 мая и международному дню велосипедиста 10 мая.Їх можна побачити у будь-якому кутку області: у мальовничих
каньйонах Кам’янця, у нетрях Товтр, на берегах блакитних озер, біля
найбільших туристичних пам’яток і просто десь посеред поля, куди навіть
найвсюдихідніші автолюбителі не сунуть носа. З десяток хлопців із
Хмельницького дістається будь-якої цікавої їм точки на карті Поділля, і
світу загалом, на... велосипедах. 10 травня - міжнародний день
велосипедиста, який хмельницькі велотуристи вирішили відзначити
черговою подорожжю Хмельниччиною, а саме відвідати
Кам’янець-Подільський, та відпочити на Бакоті. Беремо велосипед,
падаємо їм „на хвоста” та спробуємо дізнатися, чому для подорожей вони
просто не скористаються автобусом?.. Вода та шоколад замість бензину
В день старту в зазначеному місці збирається дев’ятеро хлопців у
яскравих футболках та у велошоломах. Готові до подорожі залізні коні
поблискують на сонці добре змащеними ланцюгами. Відразу хороша новина:
в честь свята, наші речі до самого Кам’янця погодився підвезти на авто
власник одного із хмельницьких веломагазинів. Радості немає меж, мінус
10-15 кілограмів спорядження – це значить, що подорож піде легше, а
отже веселіше. На виїзді з міста закупка ”палива”: води та шоколадних
батончиків. Шоколадні батончики для велосипедиста – їжа номер один: і
місця займає мало, і калорій стільки, що у прихильниць дієт
запаморочиться у голові. Перші п’ятнадцять кілометрів здалися
нескінченними, ноги гудять, велосипед і власне тіло здається незвично
важкими, закрадається сумнів: чи стане сил ще на кільканадцять таких
самих відрізків? Та за півгодини активної роботи педалями ситний
сніданок, спожитий перед далекою дорогою, „вигорає”, і їхати стає
значно легше. „Дозаправка”. Зупинилися, пожували шоколаду, понюхали ріпаку і знову в дорогу! Перша зупинка за містом у селі Правдівка, точніше у тамтешньому пиріжковому магазині, та аж ніяк не для того, щоб поїсти смажених пиріжків. Зупинитися „на пиріжках” виявляється не гастрономічна необхідність, а духовна. Маленький магазинчик - символічна крайня точка за якою починаються „чужі землі”. Присісти на дорогу, посьорбати чаю із пластикового стаканчика і в путь.
За чаєм вдається перекинутися кількома словами із
організаторами молодіжного велоруху у Хмельницькому. „Все почалось
близько року тому із того, що я купив собі вживаний велосипед, – із
посмішкою згадує Андрій Шайда, якого друзі позаочі любовно звуть
„Начальніка”. – Мені просто хотілося якоїсь альтернативи тому
нездоровому відпочинку, якому віддає перевагу нині більшість молоді. І
велосипед видався хорошим варіантом. З часом захотілося знайти
однодумців, а оскільки я програміст за фахом, то вирішив зробити це за
допомогою Інтернет-сайту. Дуже швидко створений мною ресурс став місцем спілкування для десятків любителів активного відпочинку на
велосипедах у Хмельницькому. Перший маршрут досягнув лише Меджибожа та
вже за рік дистанції зросли до кількох сотень кілометрів, хлопці
об’їздили майже всю область і заскочили у багато куточків сусідніх
регіонів, нині їдемо на Кам’янець, влітку плануємо податися у подорож
Карпатами”.
Знову крутимо педалі. Через деякий час свідомість зосереджується на
смужці асфальту перед переднім колесом, яке повільно, але впевнено,
намотує кілометри. Коли підступає втома, велотуристи по черзі „сідають
на халяву” – прилаштовуються впритул до заднього колеса того, хто їде
попереду, повітря за ним розріджене, і крутити педалі через менший опір
значно легше. Час від часу позаду чути голосне „фа-фа”, і всі слухняно,
якомога сильніше, притискаються до узбіччя. „Безпека у дорозі – перш за
все, – каже хлопець у велошоломі кольору державного прапора із доволі
екзотичним ім’ям Марат. – Ми розуміємо, що велосипедист на дорозі
„легка здобич”, тому „захищаємося” як можемо: одягаємо яскравий одяг,
щоб бути помітнішими, в обов’язковому порядку вимагаємо від всіх членів
групи одягати велошоломи.” До Кам’янця-Подільського вирішено їхати
через села, минаючи трасу через Дунаївці: і автомобілів майже немає, і
з водою та харчами проблем не буде. За кілька годин ритмічного
обертання педалей праворуч пробігають таблички: „Томашівка”,
„Ясенівка”, „Тинна”, “Рудка”. Час від часу зупиняємося попити води,
з’їсти батончик, помилуватися краєвидами та пофотографуватися. У
сільських магазинах змітаємо запаси солодкого і дивуємо селян. Кілька
одягнених різнокольорово, мов папуги, хлопців на велосипедах із
гальмами „як у Миколи на мопеді” викликають подив не менший, ніж група
прибульців із далеких світів. Велосипедна засмага у смужечку
Було о пів на шосту, коли промайнула табличка „Кам’янець-Подільський” і
польові пейзажі раптово змінилися багатоповерхівками. Першим пунктом у
древньому місті стала... ні, не музей-фортеця, а забігайлівка зі
смачним борщем та пельменями. Сеанс миттєвого зникнення їжі із мисок
(Коперфільд позаздрив би), і за кілька хвилин ми вже біля фортеці
оглядаємо історичні пам’ятки та вантажимо на велосипеди речі, із якими,
із такою радістю, попрощалися зранку. Ночувати вирішено у мальовничій
місцині за містом. Останні 10 кілометрів із вантажем під гору дають
зрозуміти, як ти насправді втомився, у ногах з’являється біль, піт на
футболці змінюється білою сіллю, коли велосипед спиняється на галявині,
де плануємо ночувати, прямо із сідла падаю у траву і скляними очима
дивлюсь у небо. Ось вона мить найвищого щастя велотуриста!
Блаженний спокій на фоні тваринного мичання, яке саме собою виривається із горла. Гордість за себе, усвідомлення того, що таки доїхав, а також смачна вечеря, приготована на вогнищі, швидко повертають сили і хороший настрій. В очі кидається нова „деталь гардеробу” у всіх учасників групи. Там де тіло не було прикрите одягом – багряно червоні смуги засмаги. На руках, від зап’ястя до ліктя та на ногах від стопи до коліна. У сутінках це виглядає просто сюрреалістично, наче людина у спущених штанях і нарукавниках... Втома, біль, піт і вічний кайф
Важко уявити страшніший агрегат, ніж велосипед, наступного ранку після
тривалої і важкої поїздки. Кожна клітинка вашого тіла боїться цього
шматка заліза та відчуває недобре.
Тримайся сильніше! Бакота – найкраще місце, щоб поскрипіти гальмами та постукотіти зубами на схилах. Натерта,
без звички, сидінням п’ята точка нагадує про себе болючим ниттям,
коліна нервово дрижать... та дороги назад немає, тільки вперед. Із
острахом сідаю на завантажений під саме сидіння велосипед і роблю
кілька обертів педалями. Важкий, на перший погляд, він миттю набирає
швидкість і якось аномально прудко котиться стежечкою, із кожним метром
ця гра стає все більш захоплюючою і вже за кілька хвилин ти на всіх
парах мчиш під гірку, назустріч горизонту, не тямлячи себе від щастя,
немов ось щойно навчився їздити на велосипеді.
Попереду найскладніший відрізок нашої подорожі – перевали між Кам’янцем
та Бакотою. „А гірки там великі?” – запитую у хлопчини, який приєднався
до нашої компанії у Кам’янці. „Памелу Андерсон бачив? Так то ніщо!” –
відповідає той із широчезною посмішкою. Пролітаючи п’ятикілометровий спуск, чуючи лише свист у вухах, відчуваючи вітер у обличчя і споглядаючи вид обабіч, як на листівці із гірським пейзажем, думаєш, що лише сам цей спуск вартий того, щоб проробити весь цей шлях! Та у природі все гармонійно і за всяке задоволення потрібно платити, тож кожен крутий спуск обов’язково закінчується крутим підйомом. І ось замість свисту - сопіння, замість відру - задуха, лише вид залишається таким самим казковим. На третьому перевалі брови перестають справлятися зі своєю функцією і піт починає лити прямо у очі, після штурму чергової гірки хлопці зривають поролон із внутрішньої сторони шоломів і викручують... Здається, цьому серпантину не
буде кінця, як і цій триклятущій дорозі і цьому поту, що тече прямо в
очі і робить світ навколо ще химернішим. Нервове напруження знімають
хіба трагічні пласкі фігурки їжачків на асфальті, безжалісно розчавлені
технічним прогресом, вони нагадують, що комусь на цій дорозі пощастило
ще менше, ніж тобі... Та ось „гори” закінчуються і разом із ними
закінчується і співчуття до себе, дорога впирається у магазинчик, і
життя налагоджується остаточно! До точки прибуття залишається кілька
кілометрів, і замість води та шоколадок закупається те, що більше стане
у нагоді коло вечірнього вогнища: вино та стратегічний запас пива.
Важко проскрипівши гальмами зі крутого каменистого схилу до берега
Дністра, швидко розбиваємо табір та віддаємося нехитрим радощам
відпочинку на лоні природи на повну котушку – адже завтра знову в
путь...
Повернення додому, як у фільмі, де плівку крутять у зворотному напрямку
швидко-швидко: крутий кам’янистий підйом від річки, гірки, колесо
намотує асфальт, багато води та солодкого, сідання на „халяву”, „фа-фа”
фури за спиною, піт струмком („навіщо це мені потрібно?”), невеликий
дощ („все, більше не можу!”), друге, третє, невідомо яке вже дихання.
На велоспідометрі застигла цифра 270 кілометрів. На Майдані зустрічають
друзі, які не змогли поїхати з нами у цю подорож, дружнє: „вітаємо на
Батьківщині”, пильний погляд тобі у очі із намаганням вловити відчуття
та думки і легка тінь заздрості у власних. Дім. Душ – найвеличніший
винахід людства! Наступного після подорожі дня, здається, навіть дивитися на велосипед
буде нестерпно. Та варто глянути на двоколісного друга, як виникає
свербляче бажання стрибнути у сідло та знову крутити, крутити, крутити
десь туди... за горизонт. Мабуть, це любов! p.s. По материалам газеты "Є - Поділля"
|